Інклюзія – стратегія міжнародного законодавства. Українське
освітнє законодавство та нормативно‐правові акти в галузі
спеціальної та інклюзивної освіти.
Міжнародна політика і законодавча база інклюзивної освіти.
Саламанкська декларація та документи ООН і ЮНЕСКО.
Організація Об’єднаних Націй (ООН) понад півстоліття є визнаним
міжнародним законотворцем. Засадничі законодавчі акти Організації Об’єднаних
Націй визначили, що питання інвалідності стосуються сфери прав людини, а не
лише реабілітації та соціального забезпечення.
Найбільш фундаментальне втілення прав людини на міжнародному рівні –
Загальна Декларація ООН про Права людини, ухвалена у 1948 р. Хоча вона і не
мала прямого відношення до осіб з обмеженими можливостями здоров’я, проте
проголосила рівність прав «всіх людей без винятку».
Значним та дієвим кроком у визначенні прав осіб з обмеженою
життєдіяльністю було прийняття 20 грудня 1971 року Генеральною Асамблеєю
ООН Декларації про права розумово відсталих осіб. Згідно з цією Декларацією
розумово відсталі мають ті ж самі права, що й усі інші члени суспільства. Вони
мають право на медичне обслуговування, матеріальну забезпеченість, освіту та
професійну підготовку відповідно до можливостей, на проживання у колі сім’ї чи
перебування у спеціальних закладах, де умови оптимально наближені до
звичайних умов проживання, що стверджує їхнє право на повну інтеграцію у
суспільство. Декларація про права розумово відсталих осіб стала першим
нормативно‐правовим документом щодо визнання людей з неповносправністю
суспільно повноцінною в соціальному сенсі меншиною, яка потребує правового
захисту та підтримки, оскільки саме розумово відсталі найчастіше сприймалися як
неповноцінна меншість серед людської спільноти.
9 грудня 1975р. Генеральна Асамблея ООН ухвалила Декларацію про права
інвалідів. У ній зазначено, що: «Інваліди, незважаючи на причину, характер і
складність їхніх каліцтв або порушень, мають ті ж основні права, що й їхні
співгромадяни того ж віку». У цьому нормативно‐правовому документі заявлено,
що інваліди мають отримувати необхідну підтримку, яка б дала змогу
максимально виявити свої можливості й здібності та прискорила процес їхньої
інтеграції у суспільство.
У цих міжнародних документах було вперше визнано, що інвалідність є не
медичною, а соціальною проблемою, проблемою прав людини.
Надалі міжнародне співтовариство визначило основні принципи щодо
формування політики стосовно осіб з обмеженими можливостями здоров’я.
Питання міжнародного регулювання прав дітей‐інвалідів окреслено в
ухваленій у 1989 році Конвенції ООН про права дитини. У 1991 р. Україна
приєдналася до країн, що ратифікували цю Конвенцію. Вона ґрунтується на визнанні прав усіх дітей, на пріоритеті загальнолюдських цінностей та
гармонійному розвитку особистості, недискримінації дитини‐інваліда за будь‐
якими ознаками. Вперше в історії міжнародного правового законодавства
визначено пріоритети інтересів дитини у суспільстві, наголошується на
необхідності особливої турботи про дітей‐інвалідів.
Шляхи реалізації права рівних можливостей на здобуття освіти
неповносправними особами та визнання інтегрованого навчального середовища,
тобто звичайних масових шкіл, як пріоритетного, окреслено в «Стандартних
правилах забезпечення рівних можливостей для інвалідів», затверджених 20
грудня 1993 року на 48 сесії Генеральної Асамблеї ООН.
«Стандартні правила забезпечення рівних можливостей для інвалідів»
слугували правовою основою для розробки подальших шляхів удосконалення
системи здобуття освіти неповносправними. У цьому документі було визначено
умови, за яких має здійснюватися навчання в інтегрованому середовищі. Це, перш
за все:
навчання у звичайних школах передбачає забезпечення послуг
перекладачів та інших відповідних допоміжних послуг. Потрібно
гарантувати відповідний доступ та допоміжні послуги, необхідні для
задоволення потреб осіб з різними формами інвалідності;
відповідальність за освіту інвалідів в інтегрованих структурах має бути
покладена на органи загальної освіти;
до процесу навчання на всіх рівнях необхідно залучати батьківські
громади та організації інвалідів.
«Стандартні правила забезпечення рівних можливостей для інвалідів»
визначають спільне навчання пріоритетною формою в здобутті освіти
неповносправними. Втім, воно не є альтернативою спеціальній освіті на певних
етапах освітнього реформування.
Інноваційна освітня концепція щодо навчання дітей з обмеженими
можливостями здоров’я була представлена на Всесвітній конференції з освіти осіб
з особливими потребами: доступ та якість, проведена за підтримки ЮНЕСКО в
Іспанії, в Саламанці 7‐10 червня 1994 року. Концептуальні засади щодо здобуття
освіти неповносправними викладено в Саламанкській декларації та Рамках дій
щодо освіти осіб з особливими потребами. Вони мали слугувати основою
освітньої політики та практичної діяльності 92‐х держав‐учасниць конференції.
Federico Mayor, головуючий конференції, у Передмові Саламанкської
декларації заявив: «Ці документи базуються на принципі залучення шляхом
визнання необхідності діяти в напрямі створення «Школи для всіх», – закладів, що
об’єднують всіх, враховують відмінності, сприяють процесу навчання і
відповідають індивідуальним потребам… Ця політика повинна бути складовою
педагогічної стратегії і, безсумнівно, нової соціальної й економічної політики. Для
цього необхідно провести кардинальну реформу загальноосвітніх навчальних
закладів» [1, с.112].У Саламанкській декларації вказується, що кожна дитина має унікальні
особливості, інтереси, здібності та навчальні потреби, відповідно варто
розбудовувати системи освіти й розробляти навчальні програми таким чином, аби
брати до уваги широке розмаїття цих особливостей і потреб. Особи, що мають
особливі потреби, зазначається в Декларації, повинні мати доступ до навчання у
звичайних школах, які мають створити їм умови, використовуючи педагогічні
методи, зорієнтовані в першу чергу на дітей, аби задовольнити ці потреби.
Наголошується на тому, що звичайні школи з такою інклюзивною орієнтацією –
найефективніший засіб боротьби з дискримінаційними настроями, створення
доброзичливої атмосфери у громадах, побудови інклюзивного суспільства та
забезпечення навчанням усіх.
У зверненні до всіх урядів зазначається, що пріоритетним з точки зору
політики та бюджетних асигнувань має бути реформування системи освіти, що
дало б змогу охопити навчанням всіх дітей, незважаючи на індивідуальні
відмінності та труднощі; законодавчо визнати принцип інклюзивної освіти, який
полягає в тому, що всі діти перебувають у звичайних школах, за винятком тих
випадків, коли не можна вчинити інакше; всіляко заохочувати обмін досвідом з
країнами, що мають інклюзивну систему навчання; сприяти участі батьків, громад,
громадських організацій осіб з неповносправністю в процесах планування та
прийняття рішень, щодо задоволення спеціальних освітніх потреб; всіляко
сприяти розробці стратегій діагностування та визначення особливих потреб у
дітей, а також розробляти науково‐методичні аспекти інклюзивного навчання;
значну увагу варто приділити підготовці педагогів до роботи в системі інклюзивної
освіти.
Керівним, основоположним принципом прийнятих «Рамок дій» стало
твердження, що «школи повинні приймати всіх дітей, попри їхні фізичні,
інтелектуальні, соціальні, емоційні, мовні та інші особливості. До них належать
діти з розумовими та фізичними вадами, безпритульні й працюючі діти…» Саме
школи, як зазначається у цьому документі, мають стати взірцем для суспільства
щодо орієнтації на задоволення потреб людей, соціуму, в якому з повагою
ставляться до їхніх відмінностей.
У вступі «Рамок дій» вказується, що певна кількість дітей, перебуваючи у
школі, стикається зі значними труднощами в навчанні, маючи особливі освітні
потреби. «Термін «особливі освітні потреби» стосується всіх дітей і молодих
людей, потреби яких залежать від різних видів фізичної або розумової
недостатності, чи труднощів, пов’язаних з навчанням». Відповідно навчання, як
визначено в Саламанкській декларації, варто адаптувати до потреб дітей, а не
«підганяти дітей під незмінні та сталі навчальні умови». Школи повинні знаходити
шляхи для успішного навчання всіх дітей, в т.ч. і з серйозними фізичними чи
розумовими вадами, для цього мають бути розроблені педагогічні заходи,
зорієнтовані на потреби учнів Саме на цих основних визначеннях базується концепція інклюзивної школи,
«школи для всіх». Декларація засвідчила, що упродовж тривалого часу проблеми
людей з розумовими та фізичними вадами ускладнювалися обмеженими
можливостями суспільства, яке концентрувало основну увагу на недоліках, а не на
потенційних можливостях цих осіб.
Інклюзивні школи, як зазначається у документі, мають не лише забезпечити
високоякісною освітою всіх дітей, а й сприяти усуненню дискримінаційних
установок і настроїв, створювати сприятливу атмосферу у громадах для розвитку
інклюзивного суспільства, змінюючи перспективи соціального облаштування.
«Рамки дій щодо освіти осіб з особливими потребами» окреслили
інноваційні підходи до здобуття освіти неповносправними, які прийняті світовою
спільнотою.
Зважаючи на те, що в європейських країнах здобуття освіти
неповносправними відрізняється, зокрема, з урахуванням розвитку та
розгалуження системи спеціальних навчальних закладів, у «Рамках дій» означено,
що країни з добре відлагодженою системою спеціальної освіти осередки
інклюзивного навчання можна зорганізувати на базі цих закладів, оскільки
персонал таких навчальних закладів має необхідний досвід у виявленні таких
дітей та у роботі з ними. У зазначених навчальних закладах можуть зорганізувати
центри професійної підготовки та координуючі центри для фахівців, що працюють
у звичайних школах. Персонал спеціальних шкіл може надавати допомогу у
розробці та складанні навчальних планів, використанні методики з урахуванням
особливих навчальних потреб школярів. Наразі у спеціальних школах можуть
навчатися ті учні з різними вадами психофізичного розвитку, які не можуть
здобувати освіту у звичайній школі.
Країни, де незначна кількість спеціальних шкіл або вони взагалі відсутні,
мають розвивати інклюзивні школи та систему надання спеціальних послуг,
зокрема, через організацію координаційних центрів.
Аналітичні дані, подані країнами, що розвиваються, засвідчують, що, в
основному, спеціальні послуги одержують діти з обмеженими можливостями, які
проживають у міських зонах, діти в сільських районах спеціальними послугами не
забезпечені взагалі. І тому планування в галузі освіти, яке здійснює уряд, має
концентруватися на освіті всіх осіб у всіх регіонах будь‐якої країни за будь‐яких
економічних умов, як у школах державного сектора, так і у приватних.
Певна увага в означеному документі приділяється участі в освітніх
програмах дівчат і жінок з фізичними та розумовими вадами, оскільки порушення
у осіб жіночої статі сприяють виникненню у них додаткових труднощів.
Насамкінець підкреслюється: нові підходи щодо освіти осіб з особливими
освітніми потребами, викладені в «Рамках дій», є загальним спрямуванням для
планування дій у галузі освіти для неповносправних, відповідно вони потребують
певної адаптації, аби відповідати місцевим потребам та обставинам. З метою
підвищення ефективності їх варто доповнювати національним, регіональними та місцевими планами дій, в основу яких має бути покладено прагнення суспільства
забезпечити освіту для всіх.
Освітні закони України. Сучасна освітня нормативно‐правово база
Україна, яка до 1991року була в складі СРСР, декларативно визнала основні
міжнародно‐правові документи стосовно осіб з обмеженою життєдіяльністю,
проте державна політика у цей період мала переважно компенсаційний
характер, заходи цієї політики концентрувалися на незначній фінансовій допомозі
та наданні певних послуг. Завдання пристосування життєвого середовища до
особливостей та потреб осіб з обмеженими можливостями здоров’я як умови
їхнього успішного інтегрування у суспільство навіть не формулювалося.
Здобуття незалежності держави ознаменувалося прийняттям Основного
Закону – Конституції України, де стверджується рівність прав усіх людей,
незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань,
статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання,
від мовних та інших ознак. У Конституції визначено та стверджено основні права
людини, серед яких – право на освіту (ст.53), право на соціальний захист (ст.46) та
ін. В Україні інтеграційні процеси в освітній системі розпочалися з 90‐х років у
зв’язку з розпадом СРСР і кардинальною перебудовою державного устрою,
зумовлені прийняттям національних антидискримінаційних законодавчих актів,
ухвалених з урахуванням основних положень Декларацій ООН, Законодавчого
визнання набуло право на здобуття освіти громадянами України без будь‐яких
обмежень у прийнятому (1993 р.) Законі «Про освіту». Гуманізм і демократія як
підґрунтя освіти, доступність та безоплатність освітніх послуг, право всіх громадян
на безкоштовну освіту незалежно від стану здоров’я, відкритий характер
навчальних закладів і т.ін. дає підстави розглядати цей законодавчий документ,
що регламентує функціонування освітньої системи України як прогресивний крок
у виконанні вимог міжнародних нормативно‐правових документів, ратифікованих
нашою державою.
Водночас окремі законодавчі акти, хоча й побудовані на демократичних
засадах, містять певні суперечності. Зокрема, Закон України «Про загальну
середню освіту» містить доволі контраверсійне твердження про дітей з
особливими потребами:
Зарахування та добір дітей для навчання у спеціальних загальноосвітніх
школах (школах‐інтернатах), їх переведення з одного типу таких навчальних
закладів до іншого проводиться за висновком відповідних психолого‐медико‐
педагогічних консультацій у порядку, встановленому Міністерством освіти
України. Якщо батьки або особи, які їх замінюють, усупереч висновку відповідної
психолого‐медико‐педагогічної консультації відмовляються направляти дитину до
відповідної спеціальної загальноосвітньої школи (школи‐інтернату), навчання
дитини проводиться за індивідуальною формою». Починаючи з 2000 року, активізація законотворчої діяльності в Україні,
стосовно регламентації надання освітніх, медичних, соціальних послуг особам з
обмеженими можливостями здоров’я, сприяла ухваленню низки законів («Про
державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» 2000 р., «Про
охорону дитинства» 2001 р., «Про соціальні послуги» 2003 р., «Про реабілітацію
інвалідів в Україні» 2005 р..
Вперше законодавчо визнано (Закон «Про реабілітацію інвалідів в Україні»)
психолого‐педагогічний супровід як необхідну умову успішного інтегрування в
соціум дитини з обмеженими можливостями здоров’я, а також необхідність
соціального, педагогічного й психологічного патронажу за місцем проживання.
Необхідність інтегрування дітей з особливими освітніми потребами
зазначається в офіційних документах на рівні постанов Кабінету Міністрів України
та державних програм. Зокрема в Доктрині освіти (2001) вказується на рівний
доступ до якісної освіти інтегруванням у загальноосвітній простір дітей з
особливими потребами. Концепція ранньої соціальної реабілітації дітей‐інвалідів,
схвалена Постановою Кабміну України № 1545 від 12.10.2000 p., серед загальних
положень містить фразу, що «замість ізольованого інтернатного виховання дітей‐
інвалідів повинно прийти інтегроване навчання й виховання», а в «напрямках
реабілітації» передбачає «перебування дитини‐інваліда в дитячому колективі без
ізоляції від суспільства (як це відбувається в закритих інтернатних установах), в
умовах звичайного середовища» та про «поступове інтегрування дітей‐інвалідів
до дитячих дошкільних закладів і загальноосвітніх шкіл». Тут також задекларовано
збереження сім'ї на противагу влаштуванню дитини в інтернат і перевага
«інтегрування до учнівського колективу» над домашньою формою навчання.
Суперечливі позиції стосовно впровадження інклюзивної освіти містить
«Положення про індивідуальне навчання» (наказ МОНУ від 20.12.2002 р. № 732).
Нижче наведено цитати з окремих документів, які стосуються організації
інклюзивного навчання в загальноосвітніх школах.
Зокрема, у Наказі МОН України № 849 від 3 листопада 2004 р. йдеться про
те, що в рамках свого індивідуального навчального плану діти з особливими
потребами повинні мати, крім загальноосвітнього, ще й корекційний,
реабілітаційний, логопедичний компонент тощо: «Для створення оптимальних
умов оволодіння навчальним матеріалом з учнями, які потребують корекції
фізичного та (або) розумового розвитку, підготовчого, 1– 4‐х класів, проводяться
індивідуальні та групові заняття з корекції вад розвитку».
Відповідні пункти містяться й у «Комплексній програмі освіти та фахової
підготовки інвалідів», затвердженій спільним наказом МОНУ та АПН України від
26.11.2002: «Створити в кожному районі міст і смт не менше однієї
загальноосвітньої школи з необхідними умовами для навчання інвалідів, аби
забезпечити ранню соціальну адаптацію дітей‐інвалідів, які не мають відставання
в інтелектуальному розвитку»; відповідальність за це покладено на Міністерство
освіти і науки, Міністерство охорони здоров'я, Міністерство економіки, Міністерство фінансів, міські і обласні державні адміністрації, громадські
організації інвалідів. Передбачено також «розробити нормативи чисельності і
ввести в спеціальних школах‐інтернатах, центрах професійної, соціальної,
медичної реабілітації інвалідів, навчально‐виробничих підприємствах і ВНЗ І – IV
рівнів акредитації посади вчителів (викладачів) валеології, реабілітологів,
психологів, профконсультантів, сурдоперекладачів та інших спеціалістів у межах
виділених асигнувань». У зазначеному документі наголошується на кадровому
забезпеченні навчання дітей з особливими освітніми потребами.
Завдяки співпраці психолого‐медико‐педагогічних консультацій і центрів
практичної психології та соціальної роботи розширюються можливості
інтегрування дітей з особливими потребами в суспільство, підвищується
ефективність ранньої діагностики відхилень у розвитку дітей, а також
здійснюється цілеспрямована розвивально‐корекційна робота безпосередньо в
навчальному закладі, де навчається дитина.
Нині ми стоїмо на порозі кардинальних змін освітньої політики стосовно
дітей з особливими потребами. Активна робота проводиться над
доопрацюванням основних освітніх законів, зокрема в закон «Про освіту»,
введено поняття інклюзивного навчального закладу, Кабінетом Міністрів України
затверджено «Порядок організації інклюзивного навчання у загальноосвітніх
навчальних закладах про інклюзивне навчання» (Постанова Кабінету Міністрів
України від 15.08.2011 №872).
З 2001 року Міністерство освіти і науки України спільно з Інститутом
спеціальної педагогіки НАПН України та за підтримки Всеукраїнського фонду
«Крок за кроком» проводить науково‐педагогічний експеримент «Соціальна
адаптація та інтегрування у суспільство дітей з особливостями психофізичного
розвитку шляхом організації їх навчання у загальноосвітніх навчальних закладах».
Понад 20 навчальних закладів з різних областей України задіяно в цьому
експерименті. Позитивний досвід впровадження інклюзивної освіти нині
поширюється на інші навчальні заклади України. Впровадженню інклюзивної
освіти в Україні на основі використання найкращого світового досвіду сприяє
Національний україно‐канадський проект «Інклюзивна освіта для дітей з
особливими освітніми потребами в Україні», в рамках якого відпрацьовуються й
удосконалюється нормативно‐правова база та інклюзивні технології навчання.
Аналіз законодавчих та нормативно‐правових документів засвідчив, що
політика сучасної України щодо дітей з порушеннями психофізичного розвитку як
міноритарної групи, що потребує реабілітації та інтеграції, характеризується
максимальним залученням держави до системного вирішення проблем, однак
механізми реалізації цього процесу нині активно відпрацьовуються.
освітнє законодавство та нормативно‐правові акти в галузі
спеціальної та інклюзивної освіти.
Міжнародна політика і законодавча база інклюзивної освіти.
Саламанкська декларація та документи ООН і ЮНЕСКО.
Організація Об’єднаних Націй (ООН) понад півстоліття є визнаним
міжнародним законотворцем. Засадничі законодавчі акти Організації Об’єднаних
Націй визначили, що питання інвалідності стосуються сфери прав людини, а не
лише реабілітації та соціального забезпечення.
Найбільш фундаментальне втілення прав людини на міжнародному рівні –
Загальна Декларація ООН про Права людини, ухвалена у 1948 р. Хоча вона і не
мала прямого відношення до осіб з обмеженими можливостями здоров’я, проте
проголосила рівність прав «всіх людей без винятку».
Значним та дієвим кроком у визначенні прав осіб з обмеженою
життєдіяльністю було прийняття 20 грудня 1971 року Генеральною Асамблеєю
ООН Декларації про права розумово відсталих осіб. Згідно з цією Декларацією
розумово відсталі мають ті ж самі права, що й усі інші члени суспільства. Вони
мають право на медичне обслуговування, матеріальну забезпеченість, освіту та
професійну підготовку відповідно до можливостей, на проживання у колі сім’ї чи
перебування у спеціальних закладах, де умови оптимально наближені до
звичайних умов проживання, що стверджує їхнє право на повну інтеграцію у
суспільство. Декларація про права розумово відсталих осіб стала першим
нормативно‐правовим документом щодо визнання людей з неповносправністю
суспільно повноцінною в соціальному сенсі меншиною, яка потребує правового
захисту та підтримки, оскільки саме розумово відсталі найчастіше сприймалися як
неповноцінна меншість серед людської спільноти.
9 грудня 1975р. Генеральна Асамблея ООН ухвалила Декларацію про права
інвалідів. У ній зазначено, що: «Інваліди, незважаючи на причину, характер і
складність їхніх каліцтв або порушень, мають ті ж основні права, що й їхні
співгромадяни того ж віку». У цьому нормативно‐правовому документі заявлено,
що інваліди мають отримувати необхідну підтримку, яка б дала змогу
максимально виявити свої можливості й здібності та прискорила процес їхньої
інтеграції у суспільство.
У цих міжнародних документах було вперше визнано, що інвалідність є не
медичною, а соціальною проблемою, проблемою прав людини.
Надалі міжнародне співтовариство визначило основні принципи щодо
формування політики стосовно осіб з обмеженими можливостями здоров’я.
Питання міжнародного регулювання прав дітей‐інвалідів окреслено в
ухваленій у 1989 році Конвенції ООН про права дитини. У 1991 р. Україна
приєдналася до країн, що ратифікували цю Конвенцію. Вона ґрунтується на визнанні прав усіх дітей, на пріоритеті загальнолюдських цінностей та
гармонійному розвитку особистості, недискримінації дитини‐інваліда за будь‐
якими ознаками. Вперше в історії міжнародного правового законодавства
визначено пріоритети інтересів дитини у суспільстві, наголошується на
необхідності особливої турботи про дітей‐інвалідів.
Шляхи реалізації права рівних можливостей на здобуття освіти
неповносправними особами та визнання інтегрованого навчального середовища,
тобто звичайних масових шкіл, як пріоритетного, окреслено в «Стандартних
правилах забезпечення рівних можливостей для інвалідів», затверджених 20
грудня 1993 року на 48 сесії Генеральної Асамблеї ООН.
«Стандартні правила забезпечення рівних можливостей для інвалідів»
слугували правовою основою для розробки подальших шляхів удосконалення
системи здобуття освіти неповносправними. У цьому документі було визначено
умови, за яких має здійснюватися навчання в інтегрованому середовищі. Це, перш
за все:
навчання у звичайних школах передбачає забезпечення послуг
перекладачів та інших відповідних допоміжних послуг. Потрібно
гарантувати відповідний доступ та допоміжні послуги, необхідні для
задоволення потреб осіб з різними формами інвалідності;
відповідальність за освіту інвалідів в інтегрованих структурах має бути
покладена на органи загальної освіти;
до процесу навчання на всіх рівнях необхідно залучати батьківські
громади та організації інвалідів.
«Стандартні правила забезпечення рівних можливостей для інвалідів»
визначають спільне навчання пріоритетною формою в здобутті освіти
неповносправними. Втім, воно не є альтернативою спеціальній освіті на певних
етапах освітнього реформування.
Інноваційна освітня концепція щодо навчання дітей з обмеженими
можливостями здоров’я була представлена на Всесвітній конференції з освіти осіб
з особливими потребами: доступ та якість, проведена за підтримки ЮНЕСКО в
Іспанії, в Саламанці 7‐10 червня 1994 року. Концептуальні засади щодо здобуття
освіти неповносправними викладено в Саламанкській декларації та Рамках дій
щодо освіти осіб з особливими потребами. Вони мали слугувати основою
освітньої політики та практичної діяльності 92‐х держав‐учасниць конференції.
Federico Mayor, головуючий конференції, у Передмові Саламанкської
декларації заявив: «Ці документи базуються на принципі залучення шляхом
визнання необхідності діяти в напрямі створення «Школи для всіх», – закладів, що
об’єднують всіх, враховують відмінності, сприяють процесу навчання і
відповідають індивідуальним потребам… Ця політика повинна бути складовою
педагогічної стратегії і, безсумнівно, нової соціальної й економічної політики. Для
цього необхідно провести кардинальну реформу загальноосвітніх навчальних
закладів» [1, с.112].У Саламанкській декларації вказується, що кожна дитина має унікальні
особливості, інтереси, здібності та навчальні потреби, відповідно варто
розбудовувати системи освіти й розробляти навчальні програми таким чином, аби
брати до уваги широке розмаїття цих особливостей і потреб. Особи, що мають
особливі потреби, зазначається в Декларації, повинні мати доступ до навчання у
звичайних школах, які мають створити їм умови, використовуючи педагогічні
методи, зорієнтовані в першу чергу на дітей, аби задовольнити ці потреби.
Наголошується на тому, що звичайні школи з такою інклюзивною орієнтацією –
найефективніший засіб боротьби з дискримінаційними настроями, створення
доброзичливої атмосфери у громадах, побудови інклюзивного суспільства та
забезпечення навчанням усіх.
У зверненні до всіх урядів зазначається, що пріоритетним з точки зору
політики та бюджетних асигнувань має бути реформування системи освіти, що
дало б змогу охопити навчанням всіх дітей, незважаючи на індивідуальні
відмінності та труднощі; законодавчо визнати принцип інклюзивної освіти, який
полягає в тому, що всі діти перебувають у звичайних школах, за винятком тих
випадків, коли не можна вчинити інакше; всіляко заохочувати обмін досвідом з
країнами, що мають інклюзивну систему навчання; сприяти участі батьків, громад,
громадських організацій осіб з неповносправністю в процесах планування та
прийняття рішень, щодо задоволення спеціальних освітніх потреб; всіляко
сприяти розробці стратегій діагностування та визначення особливих потреб у
дітей, а також розробляти науково‐методичні аспекти інклюзивного навчання;
значну увагу варто приділити підготовці педагогів до роботи в системі інклюзивної
освіти.
Керівним, основоположним принципом прийнятих «Рамок дій» стало
твердження, що «школи повинні приймати всіх дітей, попри їхні фізичні,
інтелектуальні, соціальні, емоційні, мовні та інші особливості. До них належать
діти з розумовими та фізичними вадами, безпритульні й працюючі діти…» Саме
школи, як зазначається у цьому документі, мають стати взірцем для суспільства
щодо орієнтації на задоволення потреб людей, соціуму, в якому з повагою
ставляться до їхніх відмінностей.
У вступі «Рамок дій» вказується, що певна кількість дітей, перебуваючи у
школі, стикається зі значними труднощами в навчанні, маючи особливі освітні
потреби. «Термін «особливі освітні потреби» стосується всіх дітей і молодих
людей, потреби яких залежать від різних видів фізичної або розумової
недостатності, чи труднощів, пов’язаних з навчанням». Відповідно навчання, як
визначено в Саламанкській декларації, варто адаптувати до потреб дітей, а не
«підганяти дітей під незмінні та сталі навчальні умови». Школи повинні знаходити
шляхи для успішного навчання всіх дітей, в т.ч. і з серйозними фізичними чи
розумовими вадами, для цього мають бути розроблені педагогічні заходи,
зорієнтовані на потреби учнів Саме на цих основних визначеннях базується концепція інклюзивної школи,
«школи для всіх». Декларація засвідчила, що упродовж тривалого часу проблеми
людей з розумовими та фізичними вадами ускладнювалися обмеженими
можливостями суспільства, яке концентрувало основну увагу на недоліках, а не на
потенційних можливостях цих осіб.
Інклюзивні школи, як зазначається у документі, мають не лише забезпечити
високоякісною освітою всіх дітей, а й сприяти усуненню дискримінаційних
установок і настроїв, створювати сприятливу атмосферу у громадах для розвитку
інклюзивного суспільства, змінюючи перспективи соціального облаштування.
«Рамки дій щодо освіти осіб з особливими потребами» окреслили
інноваційні підходи до здобуття освіти неповносправними, які прийняті світовою
спільнотою.
Зважаючи на те, що в європейських країнах здобуття освіти
неповносправними відрізняється, зокрема, з урахуванням розвитку та
розгалуження системи спеціальних навчальних закладів, у «Рамках дій» означено,
що країни з добре відлагодженою системою спеціальної освіти осередки
інклюзивного навчання можна зорганізувати на базі цих закладів, оскільки
персонал таких навчальних закладів має необхідний досвід у виявленні таких
дітей та у роботі з ними. У зазначених навчальних закладах можуть зорганізувати
центри професійної підготовки та координуючі центри для фахівців, що працюють
у звичайних школах. Персонал спеціальних шкіл може надавати допомогу у
розробці та складанні навчальних планів, використанні методики з урахуванням
особливих навчальних потреб школярів. Наразі у спеціальних школах можуть
навчатися ті учні з різними вадами психофізичного розвитку, які не можуть
здобувати освіту у звичайній школі.
Країни, де незначна кількість спеціальних шкіл або вони взагалі відсутні,
мають розвивати інклюзивні школи та систему надання спеціальних послуг,
зокрема, через організацію координаційних центрів.
Аналітичні дані, подані країнами, що розвиваються, засвідчують, що, в
основному, спеціальні послуги одержують діти з обмеженими можливостями, які
проживають у міських зонах, діти в сільських районах спеціальними послугами не
забезпечені взагалі. І тому планування в галузі освіти, яке здійснює уряд, має
концентруватися на освіті всіх осіб у всіх регіонах будь‐якої країни за будь‐яких
економічних умов, як у школах державного сектора, так і у приватних.
Певна увага в означеному документі приділяється участі в освітніх
програмах дівчат і жінок з фізичними та розумовими вадами, оскільки порушення
у осіб жіночої статі сприяють виникненню у них додаткових труднощів.
Насамкінець підкреслюється: нові підходи щодо освіти осіб з особливими
освітніми потребами, викладені в «Рамках дій», є загальним спрямуванням для
планування дій у галузі освіти для неповносправних, відповідно вони потребують
певної адаптації, аби відповідати місцевим потребам та обставинам. З метою
підвищення ефективності їх варто доповнювати національним, регіональними та місцевими планами дій, в основу яких має бути покладено прагнення суспільства
забезпечити освіту для всіх.
Освітні закони України. Сучасна освітня нормативно‐правово база
Україна, яка до 1991року була в складі СРСР, декларативно визнала основні
міжнародно‐правові документи стосовно осіб з обмеженою життєдіяльністю,
проте державна політика у цей період мала переважно компенсаційний
характер, заходи цієї політики концентрувалися на незначній фінансовій допомозі
та наданні певних послуг. Завдання пристосування життєвого середовища до
особливостей та потреб осіб з обмеженими можливостями здоров’я як умови
їхнього успішного інтегрування у суспільство навіть не формулювалося.
Здобуття незалежності держави ознаменувалося прийняттям Основного
Закону – Конституції України, де стверджується рівність прав усіх людей,
незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань,
статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання,
від мовних та інших ознак. У Конституції визначено та стверджено основні права
людини, серед яких – право на освіту (ст.53), право на соціальний захист (ст.46) та
ін. В Україні інтеграційні процеси в освітній системі розпочалися з 90‐х років у
зв’язку з розпадом СРСР і кардинальною перебудовою державного устрою,
зумовлені прийняттям національних антидискримінаційних законодавчих актів,
ухвалених з урахуванням основних положень Декларацій ООН, Законодавчого
визнання набуло право на здобуття освіти громадянами України без будь‐яких
обмежень у прийнятому (1993 р.) Законі «Про освіту». Гуманізм і демократія як
підґрунтя освіти, доступність та безоплатність освітніх послуг, право всіх громадян
на безкоштовну освіту незалежно від стану здоров’я, відкритий характер
навчальних закладів і т.ін. дає підстави розглядати цей законодавчий документ,
що регламентує функціонування освітньої системи України як прогресивний крок
у виконанні вимог міжнародних нормативно‐правових документів, ратифікованих
нашою державою.
Водночас окремі законодавчі акти, хоча й побудовані на демократичних
засадах, містять певні суперечності. Зокрема, Закон України «Про загальну
середню освіту» містить доволі контраверсійне твердження про дітей з
особливими потребами:
Зарахування та добір дітей для навчання у спеціальних загальноосвітніх
школах (школах‐інтернатах), їх переведення з одного типу таких навчальних
закладів до іншого проводиться за висновком відповідних психолого‐медико‐
педагогічних консультацій у порядку, встановленому Міністерством освіти
України. Якщо батьки або особи, які їх замінюють, усупереч висновку відповідної
психолого‐медико‐педагогічної консультації відмовляються направляти дитину до
відповідної спеціальної загальноосвітньої школи (школи‐інтернату), навчання
дитини проводиться за індивідуальною формою». Починаючи з 2000 року, активізація законотворчої діяльності в Україні,
стосовно регламентації надання освітніх, медичних, соціальних послуг особам з
обмеженими можливостями здоров’я, сприяла ухваленню низки законів («Про
державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» 2000 р., «Про
охорону дитинства» 2001 р., «Про соціальні послуги» 2003 р., «Про реабілітацію
інвалідів в Україні» 2005 р..
Вперше законодавчо визнано (Закон «Про реабілітацію інвалідів в Україні»)
психолого‐педагогічний супровід як необхідну умову успішного інтегрування в
соціум дитини з обмеженими можливостями здоров’я, а також необхідність
соціального, педагогічного й психологічного патронажу за місцем проживання.
Необхідність інтегрування дітей з особливими освітніми потребами
зазначається в офіційних документах на рівні постанов Кабінету Міністрів України
та державних програм. Зокрема в Доктрині освіти (2001) вказується на рівний
доступ до якісної освіти інтегруванням у загальноосвітній простір дітей з
особливими потребами. Концепція ранньої соціальної реабілітації дітей‐інвалідів,
схвалена Постановою Кабміну України № 1545 від 12.10.2000 p., серед загальних
положень містить фразу, що «замість ізольованого інтернатного виховання дітей‐
інвалідів повинно прийти інтегроване навчання й виховання», а в «напрямках
реабілітації» передбачає «перебування дитини‐інваліда в дитячому колективі без
ізоляції від суспільства (як це відбувається в закритих інтернатних установах), в
умовах звичайного середовища» та про «поступове інтегрування дітей‐інвалідів
до дитячих дошкільних закладів і загальноосвітніх шкіл». Тут також задекларовано
збереження сім'ї на противагу влаштуванню дитини в інтернат і перевага
«інтегрування до учнівського колективу» над домашньою формою навчання.
Суперечливі позиції стосовно впровадження інклюзивної освіти містить
«Положення про індивідуальне навчання» (наказ МОНУ від 20.12.2002 р. № 732).
Нижче наведено цитати з окремих документів, які стосуються організації
інклюзивного навчання в загальноосвітніх школах.
Зокрема, у Наказі МОН України № 849 від 3 листопада 2004 р. йдеться про
те, що в рамках свого індивідуального навчального плану діти з особливими
потребами повинні мати, крім загальноосвітнього, ще й корекційний,
реабілітаційний, логопедичний компонент тощо: «Для створення оптимальних
умов оволодіння навчальним матеріалом з учнями, які потребують корекції
фізичного та (або) розумового розвитку, підготовчого, 1– 4‐х класів, проводяться
індивідуальні та групові заняття з корекції вад розвитку».
Відповідні пункти містяться й у «Комплексній програмі освіти та фахової
підготовки інвалідів», затвердженій спільним наказом МОНУ та АПН України від
26.11.2002: «Створити в кожному районі міст і смт не менше однієї
загальноосвітньої школи з необхідними умовами для навчання інвалідів, аби
забезпечити ранню соціальну адаптацію дітей‐інвалідів, які не мають відставання
в інтелектуальному розвитку»; відповідальність за це покладено на Міністерство
освіти і науки, Міністерство охорони здоров'я, Міністерство економіки, Міністерство фінансів, міські і обласні державні адміністрації, громадські
організації інвалідів. Передбачено також «розробити нормативи чисельності і
ввести в спеціальних школах‐інтернатах, центрах професійної, соціальної,
медичної реабілітації інвалідів, навчально‐виробничих підприємствах і ВНЗ І – IV
рівнів акредитації посади вчителів (викладачів) валеології, реабілітологів,
психологів, профконсультантів, сурдоперекладачів та інших спеціалістів у межах
виділених асигнувань». У зазначеному документі наголошується на кадровому
забезпеченні навчання дітей з особливими освітніми потребами.
Завдяки співпраці психолого‐медико‐педагогічних консультацій і центрів
практичної психології та соціальної роботи розширюються можливості
інтегрування дітей з особливими потребами в суспільство, підвищується
ефективність ранньої діагностики відхилень у розвитку дітей, а також
здійснюється цілеспрямована розвивально‐корекційна робота безпосередньо в
навчальному закладі, де навчається дитина.
Нині ми стоїмо на порозі кардинальних змін освітньої політики стосовно
дітей з особливими потребами. Активна робота проводиться над
доопрацюванням основних освітніх законів, зокрема в закон «Про освіту»,
введено поняття інклюзивного навчального закладу, Кабінетом Міністрів України
затверджено «Порядок організації інклюзивного навчання у загальноосвітніх
навчальних закладах про інклюзивне навчання» (Постанова Кабінету Міністрів
України від 15.08.2011 №872).
З 2001 року Міністерство освіти і науки України спільно з Інститутом
спеціальної педагогіки НАПН України та за підтримки Всеукраїнського фонду
«Крок за кроком» проводить науково‐педагогічний експеримент «Соціальна
адаптація та інтегрування у суспільство дітей з особливостями психофізичного
розвитку шляхом організації їх навчання у загальноосвітніх навчальних закладах».
Понад 20 навчальних закладів з різних областей України задіяно в цьому
експерименті. Позитивний досвід впровадження інклюзивної освіти нині
поширюється на інші навчальні заклади України. Впровадженню інклюзивної
освіти в Україні на основі використання найкращого світового досвіду сприяє
Національний україно‐канадський проект «Інклюзивна освіта для дітей з
особливими освітніми потребами в Україні», в рамках якого відпрацьовуються й
удосконалюється нормативно‐правова база та інклюзивні технології навчання.
Аналіз законодавчих та нормативно‐правових документів засвідчив, що
політика сучасної України щодо дітей з порушеннями психофізичного розвитку як
міноритарної групи, що потребує реабілітації та інтеграції, характеризується
максимальним залученням держави до системного вирішення проблем, однак
механізми реалізації цього процесу нині активно відпрацьовуються.
Комментариев нет:
Отправить комментарий